Молекула кисню вільно плавала в повітрі, насолоджуючись останніми осінніми променями сонця. Раптом вона відчула сильний поштовх і була затягнута в темну волохату камеру носової порожнини. Там було темно і страшно, тому Молекула захотіла якомога швидше покинути це місце. Вона побачила світло і почала рухатися в напрямку до нього. На протязі всього шляху через глотку, гортань та трахею її ніжно супроводжували і погладжували м’якенькі ворсинки, а рух був швидкісним, як на перегонах, через слизьку поверхню тунелю, в який вона потрапила. Через короткий час Молекула кисню потрапила в невеличку світлу кімнатку-альвеолу. Поруч з нею штовхалися такі ж самі подружки молекули, яким було дуже тісно в обмеженому просторі Нашій Молекулі хотілося свободи і вона протиснулася у проміжок між клітинами і потрапила в рідину, ніби плюхнулась в широке море. Навколо неї, ніби айсберги, плавали чудернацькі клітини, які були зайняті своєю роботою. Аж ось одна з них посміхнулася мандрівниці і запропонувала подорожувати разом. Це був красунчик Еритроцит. Він показав Молекулі кисню практично весь організм. Вони разом мандрували аж до кінцевої станції подорожі - до клітини. Втомившись Еритроцит запропонував тут Молекулі кисню відпочити. Вона зрозуміла, що назад уже їй не повернутися, а щоб подорож не була марною, віддала свою енергію організму людини.